Золота
година

Людські почуття він порівнював з морем: та ж хвиля, що накриває радістю, неодмінно стане смутком, а за кожною печаллю обов'язково прийде нова іскра інтересу, а отже й надії. У цих нескінченних циклах припливів і відпливів Старший свідок вбачав вищий задум і судив людей за вмінням плавати.

Хтось, боячись глибини, міг усе життя топтатися на березі, з острахом торкаючись до хвиль холодними пальцями.

Він знав чимало і тих, хто, наважуючись змочити лишень щиколотки, із захватом говорили про людей, що пірнають у почуття з головою.

Пізнавши багатьох, хто не зміг приборкати стрімких хвиль, він мимоволі згадав і про тих, хто ледь не втонувши, полишав спроби пірнути назавжди.

Із сумом у його спогадах промайнули образи людей, що після довгого, виснажливого плавання врешті залишалися спостерігати за морем, сидячи на березі самотою: вони не шукали ані хвиль, ані компаньйонів на суші.

Саме за цими людьми, що залишалися осторонь, варто було спостерігати найпильніше, адже їхній поділ був контрастним: одні дивилися на тих, хто безстрашно пірнають з ностальгічною насолодою, інші ж – болісно відвертали очі, ховаючи обличчя у коліна. Перші відбивали у своїх очах красу могутніх хвиль і заломленого сонячного проміння. Інші ж, поринаючи у темряву закритих повік, перебирали пальцями сухий пісок.

Старший свідок порівнював людські почуття з морем, добровільно накинувши на себе якір, наче петлю на шию. Незримо для інших, він давно був на самому дні.